Книжкові новинки. Вперше в Україні, у популярному чернігівському видавництві «Десна Поліграф» дуже ошатно надруковано славетний роман «Мертві блукають пісками» видатного казахського прозаїка Роллана Сейсенбаєва (у перекладі знаних українських письменників та перекладачів – Тетяни Сидоренко, Олега Гончаренка, Сергія Дзюби та Ярослава Савчина), котрий здобув визнання в багатьох державах.
Українське видання книжки організували Міжнародна літературно-мистецька Академія України і Міжнародний клуб Абая (Алмати) за сприяння Казахського національного університету імені аль-Фарабі та Національної Академії наук Республіки Казахстан.
Пропонуємо вашій увазі відгук на цю книжку Сергія Дзюби.
Мені пощастило стати одним із перекладачів знаменитого роману Роллана Сейсенбаєва «Мертві блукають пісками», який став класикою світової літератури. Цю книгу обсягом 720 сторінок недаремно називають народним епосом казахського народу та порівнюють із легендарним біблійським «Одкровенням» («Апокаліпсисом») Іоанна Богослова, дійсно геніальними творами Абая, Мухтара Ауезова, Тараса Шевченка, Івана Франка, Томаса Манна, Віктора Гюго, Альбера Камю, Чингіза Айтматова…
Цю неймовірну книжку Сейсенбаєва високо оцінили Президент Республіки Казахстан Нурсултан Назарбаєв, перекладач, вчений Мурат Ауезов (син Мухтара Ауезова), ректор Казахського національного університету імені аль-Фарабі, віце-президент Національної Академії наук Республіки Казахстан, професор, академік, поет Галимкаір Мутанов та багато видатних державних діячів, письменників і науковців в усьому світі.
«Мертві блукають пісками» – роман-передбачення, роман-катастрофа, роман-трагедія; відчайдушна спроба великого письменника, попри увесь біль та відчай, нарешті докричатися, попередити нашу «розквітлу» і «прогресивну» цивілізацію, котра невпинно, невблаганно, приречено, сліпо (немов із картини Пітера Брейгеля Старшого «Притча про сліпих») наближається до моторошної й бездонної прірви та своєї неминучої загибелі. Людина самовпевнено кинула виклик природі та Богу і жорстоко поплатилася за це.
«Ця книга про те, як росіяни з Півночі прийшли до кочівників, принесли їм світло наукових знань, стабільність осілого життя, писемну літературу замість фольклору, романну форму замість поетично-епічної, письменника замість жирау, – і з усім цим принесли в життя вільних синів Поля, що цілорічно ходять услід за сонцем зі своїми отарами, багато непоправної біди. Північна російська цивілізація збила з путі істинного, історичного, продиктованого Небом, казахський народ номадів, кінних вершників і привела їх до межі духовної загибелі, а Степ і Синьомор’я (Арал) – до екологічної катастрофи, – пише письменник Анатолій Кім. – Роман переконливий, потужний, безстрашний, безжальний, відчайдушний, бунтарський».
У сучасній українській літературі – дуже небагато спроб створення товстих, епічних романів, які б справді мали суспільний резонанс. Можна згадати роман «Листя землі» Володимира Дрозда, книжку «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, твори Юрія Мушкетика, Павла Загребельного, Олеся Гончара, Валерія Шевчука, Романа Іваничука, Василя Слапчука, Ігоря Павлюка…
Втім, парадоксальний, філософський роман Роллана Сейсенбаєва просто не має аналогів, настільки він – неосяжний, оригінальний, неповторно глибокий та притчевий, з величезною кількістю дійових осіб, де водночас немає жодного (!) зайвого, непотрібного персонажа. Навіть не уявляю, як це взагалі вдалося авторові, звідки у нього взялося стільки душевних і фізичних сил, щоб завершити отаку грандіозну епопею людського життя, де тисячоліття, починаючи із сивої давнини, переплетені з долями мільйонів людей.
«Роман «Мертві блукають пісками» – це народна сага, – наголошує Герольд Бельгер. – Адже епік Роллан Сейсенбаєв вчасно вдарив потужно у дзвін тривоги, оголив увесь біль народу, вражений його трагедією. Піклуйтеся постійно про колиску свою – Матір-Природу. Надто відірвані ми від неї, зрадили її, навіжено й бездумно розікрали її блага. Отямтеся, інакше неминуче загинете, залишивши за собою випалений степ, трясовину боліт, безкраї піски-бархани, якими бредуть мертві».
У романі дивовижно поєдналися унікальний народний епос (традиції, міфи, легенди, казки, притчі, пісні та поетична творчість), досвід історії та реалії нашого нелегкого повсякденного життя.
Казахський фольклор – це цілий всесвіт, окремий, магнетично привабливий, дивовижний, чарівний, таємничий, безкінечний материк, населений легендарними персонажами.
Ось – наприклад, неповторна притча про Коркута-бабу, котрий натхненно грав на чорному кобизі (народному музичному інструменті) й настільки полюбив сонячний та манливий світ, що його постійно пригнічував і лякав острах смерті. Отож Коркут навіть уявити не міг, що й за ним коли-небудь прийде янгол смерті Азраїл і скаже: «Збирайся, друже сердечний, бери свої скромні пожитки та йди за мною…».
Йому здавалося, що земля лише для того й існує, щоб копати в ній ями, аби там ховати померлих. І він настільки страшенно боявся залишити цей світ, що про його панічний та шалений страх дізналося надзвичайно багато людей. Тому, коли Коркут-баба запитував у чергових зустрічних копачів, для кого вони риють могилу, йому щоразу відповідали: «Є на світі музикант із кобизом, для нього ми й копаємо».
Звісно, все це говорилося жартома, однак Коркуту було не до сміху… Адже бідолашний навіть спати перестав із того жахливого розпачу. Вирішив, що тільки-но заплющить повіки, як Всевишній одразу викраде його душу й понесе в небеса. Тоді, ошелешений, скинув свій килим у річку Сирдар’ю й поплив униз течією. Отак він удень та вночі грав на своєму кобизі чарівні мелодії про життя, любов і щастя. І заслуховувалися люди на обох берегах та печально махали йому вслід.
Нарешті цей килим винесло в море… Дивовижні, світлі та проникливі пісні щиро полюбили й риби, й чайки; і навіть сам Ата-Балик (батько всіх риб) нерідко заслуховувався й одного разу запитав: «Чому ж так багато смутку в твоєму голосі, Коркуте? Звідки ця печаль? Що пригнічує тебе?». «Ох, Ата-Балик, – відповів той. – Життя – це вічний смуток. Як мені веселитися, коли я знаю, що так чи інакше доведеться вмерти».
«По-твоєму, немає в житті радощів?..» – здивувався батько всіх риб. «Мало радощів, зате багато страждань», – зітхнув Коркут. «То чому ж ти боїшся смерті? Хіба вона не позбавить тебе страждань?» – зачудувався Ата-Балик. «Які б не були гіркі страждання, – відповідав Коркут, – а вмирати страшно…». «Тоді не вмирай, адже твоя музика потрібна тут, у цьому світі, хоча в ньому й багато страждань», – запевнив батько всіх риб.
Отож Коркут-баба мандрував-плавав на своєму килимі, грав на кобизі; й янгол смерті Азраїл, насолоджуючись чарівною майстерністю музиканта, ніяк не наважувався забрати його душу і відправити до Всевишнього.
Та одного разу Коркут побачив дуже незвичайне світло, котре струмувало з небес, і не одразу збагнув, що це – не вогонь, запалений людиною, а лик сонця, яке сходило з-за горизонту. То здригнувся він і подумав: «Сьогодні, коли небесне світило, ховаючись, торкнеться води, я стану небіжчиком». Однак дивна річ – чим більше тужив кобиз, тим світлішало обличчя старця; враз потеплішало у нього на душі, яка вже сама з нетерпінням рвалася в небо.
І долинув до музиканта голос: «Не печалься, Коркуте, коли настане смерть, ти народишся знову – для нового життя». І тоді зачудований митець здійняв руки вгору, прошепотів крізь щасливі сльози: «Смерть, іди до мене!». І в цю мить змія, надіслана Азраїлом, заповзла музикантові на груди, й отрута миттєво проникла у кров людини… З печаллю вітав його янгол: «Ласкаво просимо, святий Коркуте! Хай твоя душа знайде спокій у раю».
Ось такий дивовижний, чудовий міфотворчий сюжет – про нелегкий пошук Бога в собі! І таких проникливих, незвичайних та зворушливих притч у цій книзі – немало.
«Роман Роллана Сейсенбаєва – дуже суворий і вимогливий, звернений до наших гріхів та вад», – наголошує Володимир Личутін. «О, це універсум – отакий роман! Народний епос. Панорама буття. І головний персонаж тут не особистість, а народ», – переконаний літературознавець Георгій Гачев.
«Роман-епопея «Мертві блукають пісками» – трагедія, адже Сейсенбаєв пише про світову катастрофу, про сумну долю всього людства!
Це – книга про загибель цивілізації осілих «мурах». І автор, попри все, примудряється вказати, здавалося б, приреченим мешканцям Землі, шлях до порятунку. Дорогу повернення до своїх витоків», – справедливо вважає знаний казахський та український учений, доктор філософських наук Рустем Джангужин (Жангожа).
Неймовірно, проте така смілива та чесна книжка створювалася в 1983—1989 роках, тобто за радянських часів. І Роллан Сейсенбаєв за цей час проїхав тисячі кілометрів; спілкувався з багатьма людьми; на власні очі бачив загибель Аралу; бив на сполох, попереджав, розповідав правду, як і герой його роману Кахарман, котрий закликав: «Синку! Хочу тобі сказати одне: не смій стомлюватися! Не буде шляху – йди по бездоріжжю! З останніх сил – але йди!».
Вражають й інші дивовижні персонажі роману: батько Кахармана – мудрий Насир-ага, фронтовик, котрий став муллою; самовідданий онук Бериш; народний співак Акбалак; мисливець, коваль та ювелір Муса, вчений Матвій Славиков, який присвятив своє життя порятунку природи Казахстану… Причому, незважаючи на всі біди, в романі багато справжньої, прекрасної Любові – жіночі образи книжки не менш переконливі та неповторні.
Безперечно, Роллан Сейсенбаєв – гідний нащадок великих класиків – Абая та Шакарима (вони з одного роду – Тобикти), а його геніальний роман «Мертві блукають пісками» вже увійшов до скарбниці світової літератури!
Раніше ми з Олегом Гончаренком переклали рідною мовою і видали книжку Роллана Сейсенбаєва «Нічні голоси. День, коли обвалився світ», до якої увійшли ще один його популярний роман і оповідання-протест проти ядерних випробувань на Семипалатинському полігоні. Книга отримала значний резонанс в Україні та за кордоном. Тож не маємо жодного сумніву, що й роман-епопея видатного автора «Мертві блукають пісками» знайде своїх вдумливих читачів у нашій державі.
І завершити свій відгук про книжку, яку ще не раз перечитуватиму протягом життя, хочу словами її автора Роллана Сейсенбаєва: «Письменники ХХI століття повинні пропонувати читачеві високоморальний ідеал, необхідний кожному з нас, – без нього неможливий духовний прогрес. Ми не можемо нехтувати народними традиціями та рідною мовою. Отже, маємо з любов’ю та пристрастю розвивати свої літературу й культуру. А водночас уважно вивчати традиції народів світу. «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», як закликав великий Тарас Шевченко. Необхідно присвятити себе служінню Вітчизні. Це – обов’язок кожного казаха. І тоді дух великого степу знову відродиться».
Золоті слова!
Сергій Дзюба,
письменник, перекладач, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України
